Ракета Х-29 залишається одним із найпотужніших засобів ураження укріплених наземних і надводних цілей серед авіаційного озброєння радянської розробки. Її прийняли на озброєння у 1980 році, і з того часу вона пройшла через кілька модернізацій, зберігаючи модульну конструкцію та боєголовку вагою близько 320 кг.

Основні модифікації — лазерна Х-29Л і телевізійна Х-29Т — відрізняються системами наведення, дальністю застосування від 8–12 км до 30 км у експортній версії та точністю кругового ймовірного відхилення 2–4 м. Ракета здатна пробивати залізобетонні укриття, руйнувати злітно-посадкові смуги та вражати кораблі водотоннажністю до 10 000 тонн.

Носіями виступають майже всі основні типи радянських і російських тактичних літаків — від Су-25 і Су-24 до Су-34 і МіГ-29. Бойовий досвід застосування охоплює Афганістан, Ірано-іракську війну, конфлікти на Кавказі, Сирію та обмежене використання у війні проти України.

Історія розробки та прийняття на озброєння

Розробку високоточної ракети класу «повітря — земля» малого радіуса дії розпочали у 1970 році. Попередня Х-23 вже не задовольняла вимоги за потужністю бойової частини та способом наведення. Роботи велись у НВО «Молнія» під керівництвом Матуса Бісновата. Через завантаженість бюро програмою «Буран» у 1976 році тему передали до МКБ «Вимпел».

Перші пуски відбулися у 1976 році. Після успішних випробувань наприкінці 1970-х ракету прийняли на озброєння Радянської армії у 1980 році. Індекс ГРАУ — 9М721, код НАТО — AS-14 Kedge. Серійне виробництво організували на Ленінградському Північному заводі та БАПО «Іглім». Після розпаду СРСР виробництво збереглося в Росії, а окремі роботи з виготовлення виконували також в Україні на ДАХК «Артем».

Конструкція виявилася вдалою завдяки модульності. Головки самонаведення можна було змінювати без серйозної переробки корпусу, що дозволило швидко створювати нові варіанти. Вартість одиниці станом на 2019 рік оцінювалася приблизно в 18,5 млн російських рублів або близько 285 тисяч доларів США.

Конструкція та принципи роботи

Х-29 виконана за аеродинамічною схемою «качка». Рули розташовані попереду стабілізаторів. Корпус модульний і складається з кількох відсіків. Двигун — однорежимний твердопаливний ПРД-280 з тягою близько 228 кН і часом роботи 3,2–6,2 секунди. Він додає ракеті приблизно 220 м/с швидкості.

Стартова маса становить 660 кг для лазерної версії, 680–690 кг для телевізійних. Довжина — 3,9 м, діаметр корпусу — 380 мм, розмах крил — 1,1 м. Бойова частина — бронебійно-осколково-фугасна вагою 317–320 кг, з яких близько 116 кг припадає на вибухову речовину. Вона здатна пробивати до одного метра залізобетону, прикритого трьома метрами ґрунту. При ударі по бетонній смузі утворюється воронка діаметром 12–15 м і глибиною близько 6 м.

Система наведення залежить від модифікації. Лазерна головка 24Н1 вимагає підсвічування цілі з літака або з землі. Телевізійна «Тубус-2» працює за принципом «випустив — забув»: пілот захоплює контрастну ціль, після чого ракета самостійно утримує її в полі зору. Максимальна швидкість польоту сягає 720 м/с, середня — 250–350 м/с.

Основні модифікації

Найпоширенішими залишаються дві базові версії, прийняті одночасно у 1980 році.

• Х-29Л (виріб 63, Kedge-A) — напівактивна лазерна головка самонаведення 24Н1. Дальність пуску 8–10 км, мінімальна — 2 км. Кругове ймовірне відхилення 3,5–4 м. Вимагає підсвічування цілі і залежить від погодних умов.
• Х-29Т (виріб 64, Kedge-B) — пасивна телевізійна головка «Тубус-2». Дальність 10–12 км, КВО близько 2,2 м. Працює тільки вдень і за хорошої видимості, але не потребує зовнішнього підсвічування.
• Х-29ТЕ — експортна версія з збільшеною дальністю до 20–30 км і висотою застосування до 10 км. Маса близько 690 кг.
• Х-29МЛ — модернізована лазерна версія з покращеною головкою і дещо більшою дальністю.
• Х-29ТД та Х-29МП — варіанти з тепловізійним і пасивним радіолокаційним наведенням відповідно. Останній перебуває на озброєнні російських ВПС.

Існують також навчальні УХ-29 яскраво-оранжевого кольору. Усі модифікації використовують однакові катапультні пристрої АКУ-58 і сумісні з широким колом носіїв.

Характеристика	Х-29Л	Х-29Т	Х-29ТЕ
Стартова маса, кг	660	680	690
Дальність, км	8–10	10–12	20–30
КВО, м	3,5–4	2,2	близько 2–3
Тип ГСН	лазерна	телевізійна	телевізійна покращена

Дані таблиці узагальнені на основі відкритих технічних описів з військових довідників і енциклопедичних джерел.

Носії та способи застосування

Ракета інтегрована майже на всі основні типи тактичної авіації радянської та російської розробки: Су-17, Су-22, Су-24, Су-25, Су-27, Су-30, Су-34, Су-35, МіГ-27, МіГ-29, МіГ-35, а також французький Mirage F1. Для пуску використовуються катапультні установки сімейства АКУ-58.

Застосування вимагає візуального контакту з ціллю. Типова тактика — пікірування з висоти кількох кілометрів або пуск з горизонтального польоту з подальшим відходом «горбом». Для лазерної версії необхідне підсвічування станціями типу «Клен», «Кайра» або аналогічними. Телевізійна версія дозволяє пілоту після захоплення цілі одразу маневрувати для уникнення вогню ППО.

Мінімальна висота застосування — близько 200 м, максимальна для базових версій — 5 км, для Х-29ТЕ — до 10 км. Швидкість носія під час пуску може становити від 600 до 1250 км/год.

Бойове застосування

Перше бойове використання відбулося у квітні 1987 року в Афганістані. Два Су-25 випустили чотири ракети по складах, обладнаних у скелях. Загалом за час війни за даними ДКБ Сухого було застосовано 139 лазерних ракет. Вони добре працювали проти ДОТів і печерних баз, але дим і пил суттєво знижували ефективність.

Під час Ірано-іракської війни іракські пілоти застосовували Х-29Л з МіГ-23БН і Mirage F1 проти аеродромів, нафтових терміналів і мостів. Особливо інтенсивно — по острову Харг. У Чечні ракети використовували проти укріплених об’єктів, хоча погана видимість часто обмежувала застосування. У ефіопо-еритрейському конфлікті ефіопські Су-25 з телевізійними версіями успішно вражали радіолокаційні станції ЗРК.

У Сирії російська авіація застосовувала Х-29Л з Су-24 і Су-34. Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну зафіксовано обмежене використання цих ракет з Су-34 по стаціонарних цілях. Через коротку дальність і потребу в візуальному контакті пілоти змушені заходити в зону дії сучасних засобів ППО, що суттєво підвищує ризики.

Переваги та обмеження

Головна перевага — поєднання високої точності з потужною бойовою частиною. Одна ракета може вивести з ладу бетонну смугу або зруйнувати укріплений об’єкт, на який раніше витрачали кілька бомбардувальників з некерованими боєприпасами. Модульність дозволяє швидко адаптувати ракету під нові завдання.

Обмеження теж суттєві. Базові версії залежать від погоди і видимості. Дальність 10–12 км змушує носій входити в зону ураження засобів ППО середньої дальності. Вартість значно вища, ніж у звичайних авіабомб. Для лазерної версії потрібне зовнішнє підсвічування, яке саме по собі стає вразливим.

Незважаючи на появу більш сучасних ракет з більшою дальністю і всепогодною навігацією, Х-29 залишається в арсеналах багатьох країн, які експлуатують радянську та російську авіаційну техніку. Її продовжують модернізувати, додаючи нові типи головок самонаведення.

Технічні характеристики та історія застосування свідчать, що ракета Х-29 стала одним із найбільш вдалих зразків високоточної зброї свого класу. Вона поєднала значну руйнівну силу з достатньою для свого часу точністю і широкою сумісністю з різними типами літаків.