Сап — це важке інфекційне захворювання, яке вражає переважно непарнокопитних тварин і може передаватися людині. Збудник хвороби — бактерія Burkholderia mallei, яка викликає септикопіємічний процес із утворенням специфічних вузликів, виразок і абсцесів у різних органах. Хвороба належить до особливо небезпечних інфекцій і офіційно розглядається як потенційний агент біологічної зброї.

У людей сап трапляється вкрай рідко, проте перебігає важко: без своєчасного лікування летальність при гострій формі наближається до 100 %. Основні групи ризику — ветеринари, працівники конезаводів, лабораторні спеціалісти та особи, які контактують із хворими тваринами. В Україні сап коней ліквідовано ще 1940 року, і з того часу випадків серед людей не фіксували.

Сучасна діагностика спирається на бактеріологічні, молекулярні та серологічні методи, а лікування вимагає тривалої комбінованої антибіотикотерапії з використанням препаратів, здатних проникати всередину клітин. Профілактика базується на суворому ветеринарному контролі, ізоляції підозрілих тварин і дотриманні правил особистої безпеки.

Що таке сап і чому хвороба вважається особливо небезпечною

Сап (лат. malleus, англ. glanders) — зоонозна інфекція з контактним механізмом передачі. Вона протікає у вигляді септикопіємії і характеризується утворенням специфічних гранульом, які швидко розпадаються з формуванням абсцесів і виразок. Хвороба відома з античних часів: її описували ще Гіппократ і Аристотель. Перший достовірний випадок зараження людини від коня зафіксували 1783 року.

Збудник внесено до списку особливо небезпечних біологічних агентів. Через високу контагіозність, стійкість у зовнішньому середовищі та відсутність надійної вакцини сап залишається об’єктом пильного нагляду з боку ветеринарних і медичних служб у всьому світі. В ендемічних регіонах (частина Азії, Близького Сходу, Південної Америки та Африки) хвороба продовжує реєструватися серед тварин, а спорадичні випадки у людей виникають переважно при професійному контакті.

Збудник сапу та його властивості

Burkholderia mallei (раніше Pseudomonas mallei) — грамнегативна нерухома паличка розміром 1–5 × 0,3–0,8 мкм. Вона не утворює спор і капсул, але має виражену внутрішньоклітинну локалізацію та здатність формувати біоплівки. У мазках бактерії розташовуються поодиноко, парами або короткими ланцюжками.

Стійкість збудника у зовнішньому середовищі помірна: у воді та ґрунті він зберігається до 1–2 місяців, у висушених носових виділеннях — до 15 діб, у сечі — лише кілька годин. Сонячне світло вбиває бактерії протягом доби, нагрівання до 80 °C — за 5 хвилин. Дезінфекційні засоби (хлорне вапно, формалін, хлорамін, гідроксид натрію) швидко інактивують патоген.

Важлива особливість — природна резистентність до багатьох поширених антибіотиків (амікацин, ампіцилін, більшість цефалоспоринів першого і другого поколінь). Тому лікування вимагає препаратів, які добре проникають у клітини: карбапенемів, цефтазидиму, ко-тримоксазолу, доксицикліну.

Як відбувається зараження

Природним резервуаром і джерелом інфекції є хворі непарнокопитні — коні, віслюки, мули, а також верблюди. Можливе зараження представників родини котячих при поїданні м’яса хворих тварин. Людина інфікується переважно контактним шляхом: через пошкоджену шкіру або слизові оболонки при потраплянні гною, слизу чи носових виділень.

Інші шляхи передачі:

• аліментарний — через забруднену воду або, рідше, м’ясо;
• аерогенний — при вдиханні аерозолю (особливо в лабораторних умовах);
• через предмети догляду, підстилку, інвентар.

Зараження від людини до людини трапляється вкрай рідко. Інкубаційний період зазвичай становить 1–6 днів, іноді подовжується до 2–3 тижнів. Сприйнятливість людей висока, після перенесеної хвороби стійкий імунітет не формується.

Клінічні форми та симптоми сапу

Розрізняють гостру і хронічну форми. Гостра форма майже завжди закінчується летально без лікування і триває від кількох днів до 3–4 тижнів. Хронічна може тривати місяцями і навіть роками з періодами загострень і ремісій.

Гостра форма починається раптово: температура піднімається до 38–40 °C з ознобом, з’являються сильний головний біль, міалгії, артралгії. На місці проникнення збудника утворюється папула, яка швидко перетворюється на геморагічну пустулу, а потім — на виразку з підритими краями і «сальним» дном. На 4–8-й день з’являються множинні висипання по всьому тілу, виразки на слизовій носа, рота, кон’юнктиві. Характерні слизисто-гнійні або сукровичні виділення з носа, абсцеси в м’язах (особливо литкових), гнійні артрити. При ураженні легень розвивається зливна абсцедуюча пневмонія з кровохарканням і дихальною недостатністю.

Хронічна форма має три основні варіанти:

• шкірний — множинні вузлики, фістули, виразки, що рубцюються;
• легеневий — хвилеподібна лихоманка, кашель, формування порожнин і пневмосклерозу;
• носовий — виразки слизової носоглотки, зміна голосу, утруднене дихання.

У таблиці наведено основні відмінності між формами.

Ознака	Гостра форма	Хронічна форма
Тривалість	1–4 тижні	Місяці – 2–3 роки
Початок	Раптовий, висока гарячка	Поступовий, хвилеподібний
Основні прояви	Сепсис, множинні виразки, абсцеси	Локальні ураження шкіри, легень або носа
Прогноз без лікування	Майже 100 % летальність	Близько 50 % летальність

Дані таблиці узагальнені на основі клінічних описів з медичних довідників і наукових оглядів.

Діагностика сапу

Діагноз встановлюють на підставі епідеміологічного анамнезу (контакт із тваринами), клінічної картини та лабораторних підтверджень. У загальному аналізі крові спостерігають нейтрофільний лейкоцитоз і підвищення ШОЕ.

Підтверджуючі методи:

• бактеріологічний посів матеріалу з виразок, носа, харкотиння, крові, вмісту абсцесів;
• полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР);
• серологічні реакції (РЗК, РПГА, ІФА) у динаміці;
• шкірна алергічна проба з малеїном;
• біологічна проба на морських свинках (феномен Штрауса — гнійний орхіт).

Диференційну діагностику проводять із меліоїдозом, туберкульозом, сифілісом, гнійними процесами іншої етіології, чумою та сибіркою.

Сучасне лікування сапу

Лікування починають негайно при підозрі на хворобу. Збудник є факультативним внутрішньоклітинним патогеном, тому обирають антибіотики з високою клітинною пенетрацією. Стандартна схема передбачає інтенсивну фазу (внутрішньовенне введення 10–14 днів і довше при тяжких формах) і фазу ерадикації (пероральні препарати протягом 12 тижнів – 12 місяців).

Рекомендовані комбінації (згідно з протоколами USAMRIID та сучасними клінічними настановами):

• інтенсивна фаза: меропенем або іміпенем, цефтазидим;
• ерадикаційна фаза: ко-тримоксазол (сульфаметоксазол/триметоприм), доксициклін, амоксицилін/клавуланат.

Паралельно проводять хірургічне дренування абсцесів, детоксикаційну терапію, підтримку життєво важливих функцій. Самолікування категорично протипоказане — навіть незначне погіршення стану вимагає госпіталізації до інфекційного стаціонару з дотриманням режиму особливо небезпечних інфекцій.

Профілактика та контроль

Основу профілактики становить ветеринарний нагляд. У країнах, вільних від сапу (зокрема в Україні з 1940 року), діють суворі правила ввезення непарнокопитних: обов’язкове тестування, карантин, сертифікація. При виявленні хвороби хворих тварин забивають, трупи утилізують, приміщення та інвентар дезінфікують.

Для людей з груп ризику обов’язкові:

• використання засобів індивідуального захисту (рукавички, маски, захисний одяг);
• ретельна обробка рук і інструментів після контакту з тваринами;
• негайне звернення до лікаря при появі підозрілих виразок чи гарячки після контакту з конями.

Вакцини для людей і тварин на сьогодні не існує. Лабораторна робота з Burkholderia mallei дозволена лише в установах третього рівня біобезпеки.

Сап залишається рідкісною, але потенційно смертельною інфекцією. Знання основних шляхів передачі, ранніх симптомів і правил безпеки дозволяє мінімізувати ризик навіть у регіонах, де хвороба серед тварин ще трапляється. При будь-якій підозрі на контакт із збудником слід негайно звертатися до інфекціоніста або епідеміолога.