Найдавніша збережена письмова фіксація слова «Україна» пов’язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 році. Київський літопис, який дійшов до нас у складі Іпатіївського списку, повідомляє, що після його смерті «ѡ нем же Ѹкраина много постона» — «за ним же Україна багато потужила».

Цей рядок фіксує не абстрактну географічну назву, а конкретну реакцію людей і землі на втрату князя, який захищав південні рубежі від половців. Водночас сама подія і збережений текст розділені майже двома з половиною століттями: Іпатіївський кодекс переписаний близько 1425 року.

Розуміння першої згадки вимагає розрізнення дати події, дати рукопису, первинного значення слова та подальшої еволюції назви. Саме ці шари допомагають відрізнити історичний факт від пізніших інтерпретацій і міфів.

Смерть князя Володимира Глібовича і літописний запис

Володимир Глібович народився близько 1157 року. Він був сином Гліба Юрійовича, онуком Юрія Долгорукого і правнуком Володимира Мономаха. З 1169 року князював у Переяславі — одному з ключових центрів південного кордону Русі. Переяславська земля безпосередньо межувала зі степом і постійно приймала на себе половецькі набіги.

Навесні 1187 року київські князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців. Володимир Глібович очолював авангард. Половці, попереджені чорними клобуками, встигли відійти за Дніпро. Під час кампанії або на зворотному шляху князь тяжко захворів (імовірно, хвороба загострилася на тлі ран, отриманих раніше, зокрема під час подій 1185 року). Його доправили до Переяслава на ношах.

Дата смерті в джерелах розходиться. Київський літопис (Іпатіївський список) називає 18 квітня, Лаврентіївський — 18 березня. Остання дата має сильніші календарні аргументи: за ним це була середа Вербної неділі 1187 року. Князя поховали в церкві святого Михайла в Переяславі.

Повний уривок літопису підкреслює особисті якості князя: він любив дружину, не збирав золота, був «добр і крѣпокъ на рати», сповнений доброчесностей. І лише після цієї характеристики з’являється фраза про Україну, яка «много постона». Літописець описує скорботу не лише переяславців, а й ширшої території, яку князь захищав.

Що означало слово «Україна» у XII столітті

Слово походить від «край». У праслов’янській мові *krajь мало значення «відрізок, шматок землі, край, межа». Від нього утворилися і «країна», і «україна». Префікс «у-» у східнослов’янських мовах часто вказував на перебування всередині або на виділення частини.

У контексті XII століття «Україна» найчастіше позначала порубіжні, крайні землі — передусім південні рубежі Переяславщини, які безпосередньо стикалися зі степом. Це не було пейоративне «окраїна» чужої держави. Це була власна прикордонна територія, яку обороняли і яка сприймалася як частина свого простору.

Одночасно існує версія, згідно з якою слово вже тоді могло означати «земля», «князівство», «відділена частина території». Мовознавці (зокрема Віталій Скляренко та Юрій Карпенко) реконструюють ланцюжок від дієслова «краяти/украяти» — «відрізати, відділити». У такому прочитанні «Україна» — це виділена, власна земля.

Академічні джерела не дають однозначної відповіді. «Етимологічний словник української мови» фіксує похідність від «край» і наводить широкий спектр значень: країна, край, окраїна, околиця. Історики також розділені: частина наголошує на пограничному характері перших згадок, частина — на синонімічності до «землі» чи «князівства». Обидві інтерпретації мають текстові підстави.

Як назва поширювалася: згадки 1189, 1213 та пізніше

1187 рік не залишився поодиноким. Уже під 1189 роком той самий Київський літопис фіксує «ко Оукраинѣ Галичькои» — «до України Галицької». Контекст стосується прибуття Ростислава Берладника на Пониззя. Літописець використовує слово без пояснень, що свідчить про його зрозумілість для читача.

Під 1213 роком Галицько-Волинський літопис повідомляє, що Данило Романович «прия Берестий, і Угровеськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Тут «Україна» стосується земель у басейні Західного Бугу — прикордонних щодо польських територій.

Пізніше з’являється демонім. Під 1268 роком згадуються «ляхове україняни» — польські прикордонні жителі, які попередили про наступ. Під 1280 і 1282 роками зустрічаються форми «на Въкраини» та «на Въкраиници».

Рік	Джерело	Форма слова	Контекст
1187	Київський літопис (Іпатіївський список)	Ѹкраина	Смерть Володимира Глібовича, Переяславщина
1189	Київський літопис	Оукраинѣ Галичькои	Пониззя, Галицька земля
1213	Галицько-Волинський літопис	всю Ѹкраинѹ	Землі біля Західного Бугу
1268	Галицько-Волинський літопис	україняни	Демонім щодо прикордонних поляків

Дані систематизовані за Київським і Галицько-Волинським літописами.

Ці згадки показують, що термін швидко поширювався географічно і міг позначати різні порубіжні території. Водночас усі вони стосуються земель, які сьогодні входять до українського етнічного простору або межують з ним.

Міф про «окраїну»: чому джерела його спростовують

Один із найпоширеніших міфів стверджує, ніби «Україна» походить від «окраїна» і означає периферію чиєїсь держави — передусім Росії. Ця версія активно використовується в пропаганді, але не витримує перевірки джерелами.

По-перше, перша згадка 1187 року стосується Переяславщини — центральної для південної Русі території, а не околиці Москви чи Володимира-на-Клязьмі. Москва в той час була незначним містом, а Переяслав — важливим князівським центром.

По-друге, слово «окраїна» і «Україна» мають різну історію. Хоча обидва походять від «край», у текстах XII–XIII століть «Україна» не вживається як позначення чужої периферії. Навпаки, літописець описує скорботу за своїм князем.

По-третє, у пізніших джерелах (грамоти Великого князівства Литовського, Пересопницьке Євангеліє XVI століття) слово «Україна» регулярно означає «країна», «земля», «територія». У Пересопницькому Євангелії воно перекладає як «країну», так і «околиці», що демонструє полісемію, а не єдине пейоративне значення.

Міф спрощує складну мовну і територіальну реальність XII століття до політично зручної формули. Джерела показують інше: назва виникає всередині руського простору для позначення власних крайніх земель.

Від прикордонної землі до назви держави: ключові віхи

У XV–XVI століттях «Україна» стає звичною назвою південних земель Великого князівства Литовського. У 1500 році великий князь Олександр у листі до кримського хана Менглі-Гірея називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі. Це вже не окремі порубіжні ділянки, а значна частина території.

У козацьку добу назва закріплюється за землями Війська Запорозького. Хоча офіційні документи часто використовували інші терміни, у повсякденному вжитку та в листуванні «Україна» ставала все більш поширеною.

Важливим етапом стала європейська фіксація. Французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан, який працював у Речі Посполитій у 1630–1640-х роках, написав «Description d’Ukranie» (перше видання близько 1650–1651, розширене — 1660). Книга описувала географію, звичаї, козаків і міста від кордонів Московії до Трансільванії. Для європейського читача це було одне з перших систематичних знайомств з територією під назвою «Україна».

У XIX столітті назва остаточно закріпилася як етногеографічна і політична. Національне відродження, праці істориків і мовознавців зробили «Україну» основним найменуванням етнічної території та майбутньої держави. Офіційне державне вживання прийшло пізніше — з утворенням Української Народної Республіки та подальшими етапами.

Таким чином, шлях від літописної «України» Переяславщини до сучасної назви держави зайняв кілька століть і пройшов через зміну політичних контекстів, розширення географії та закріплення в європейській картографії й літературі.

Пам’ять і сучасне значення першої згадки

У Переяславі стоїть пам’ятний знак на честь першої літописної згадки назви «Україна». Його встановили у 2000 році (скульптор Борис Климушко, архітектор Микола Фещенко). Композиція включає фігуру давньоруського воїна зі щитом і мечем та арку з дзвоном. Знак розташований на вулиці Богдана Хмельницького і безпосередньо пов’язує сучасне місто з подіями 1187 року.

Для багатьох людей 1187 рік став символічною точкою відліку. Він не означає появи держави чи етносу — українці як народ формувалися довше, а політичні утворення змінювалися. Але він фіксує момент, коли земля отримала письмове ім’я, пов’язане з конкретними людьми, які її захищали.

Сьогодні ця згадка працює як аргумент у дискусіях про тяглість назви. Вона показує, що слово «Україна» існувало задовго до пізніших імперій і не було їм нав’язане. Водночас воно нагадує про прикордонний характер території, яка століттями перебувала між осілим світом і степом.

Нюанси та поширені помилки, які варто враховувати

Найчастіша помилка — ототожнення дати події з датою рукопису. 1187 рік — це рік смерті князя, описаний у літописі. Сам Іпатіївський кодекс створений у 1420-х роках. Ми не маємо оригінального літопису XII століття, тому текстологічна точність має обмеження. Проте факт використання слова в збереженому тексті, який спирається на більш ранні джерела, залишається.

Друга помилка — твердження, що «Україна» відразу означала всю сучасну територію або державу. У XII столітті це були конкретні порубіжні землі. Розширення значення відбувалося поступово.

Третя — ігнорування полісемії. Слово могло одночасно означати край, землю, князівство чи прикордонну смугу залежно від контексту. Саме тому різні дослідники знаходять підстави для різних інтерпретацій.

Четверта — перебільшення унікальності. Подібні назви від кореня «край» зустрічаються і в інших слов’янських традиціях. Специфіка української історії полягає в тому, що саме це слово закріпилося як основна назва етнічної території і держави.

З практики історичних дискусій видно, що найстійкіші міфи виникають тоді, коли складний текст XII століття зводять до одного зручного значення. Джерела вимагають уважнішого читання.

Перша згадка 1187 року не створює Україну як державу і не завершує формування народу. Вона фіксує момент, коли конкретна земля отримала письмове ім’я в контексті скорботи за своїм захисником. Подальша історія назви — це історія поступового розширення значення, закріплення в документах, картах і свідомості людей. Саме цей довгий шлях, а не один рядок, пояснює, чому слово, що з’явилося на південному рубежі Русі, стало назвою сучасної держави.