Ірина Дмитрівна Фаріон народилася 29 квітня 1964 року у Львові й загинула там само 19 липня 2024 року. За шістдесят років вона пройшла шлях від доньки сантехніка й бібліотекарки до докторки філологічних наук, професорки Львівської політехніки, народної депутатки та однієї з найвпізнаваніших захисниць української мови.

Її біографія поєднує академічну кар’єру з активною громадською діяльністю. Фаріон писала монографії про статус староукраїнської мови, прізвища, мовні норми, водночас брала участь у політиці як членкиня ВО «Свобода» і депутатка обласної ради та Верховної Ради. Різкі висловлювання щодо російськомовних українців і мовної політики неодноразово викликали резонанс.

Трагічна загибель у 2024 році зробила її постать ще більш обговорюваною. Стаття збирає перевірені факти про освіту, науковий доробок, політичну діяльність, сім’ю та обставини вбивства.

Дитинство та освіта у Львові

Ірина Фаріон народилася в родині службовців. Батько Дмитро Іванович працював сантехніком на Львівському заводі газової апаратури, мати Ярослава Степанівна була бібліотекаркою, згодом довгий час очолювала відділ комплектування у Львівській обласній юнацькій бібліотеці. До трьох років дівчинку виховувала бабуся, після її смерті опікувався дідусь.

Середню освіту здобула у Львівській середній школі № 75 імені Лесі Українки (1971–1981). Після школи рік працювала бібліотекаркою в Обласній бібліотеці для юнацтва. У 1982 році вступила на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (спеціальність «українська філологія»). Закінчила його з відзнакою у 1987 році й потрапила до книги «Трудової слави університету».

Ще під час навчання почала працювати лаборанткою кафедри загального мовознавства. У 1988–1989 роках була членкинею КПРС — цей епізод пізніше часто використовували критики. Сама Фаріон пояснювала вступ прагматичними мотивами для наукової кар’єри.

Наукова кар’єра та викладацька діяльність

З 1991 року Ірина Фаріон працювала на кафедрі української мови Національного університету «Львівська політехніка» — спочатку викладачкою, потім доценткою й професоркою. Працювала там до листопада 2023 року, коли її звільнили після резонансного інтерв’ю. У травні 2024 року Львівський апеляційний суд поновив її на посаді.

У 1996 році захистила кандидатську дисертацію «Антропонімійна система Верхньої Наддністрянщини кінця XVIII — початку XIX ст. (прізвищеві назви)» під керівництвом професора Михайла Худаша. У 2015 році — докторську «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV—XVII ст.» (науковий консультант — Василь Німчук). Праця обсягом понад 650 сторінок доводила високий суспільний статус староукраїнської мови в офіційних документах, праві та дипломатії того періоду.

Фаріон ініціювала проєкти популяризації мови: конкурс «Мова — твого життя основа», серію плакатів, проєкт «Від книги до мети». Очолювала мовну комісію «Просвіти» у Політехніці (1998–2004). Лауреатка премій імені Олекси Гірника, Бориса Грінченка та Івана Огієнка.

Науковий доробок: монографії та ключові праці

Наукова спадщина Фаріон включає кілька монографій, посібник і понад 150 наукових статей. Праці поєднують історичну лінгвістику, соціолінгвістику та захист мовної норми.

Рік	Назва	Основна тема
2001	Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини…	Етимологія та історія прізвищ Галичини
2004	Правопис — корсет мови?	Дискусія про мовні норми та правопис
2007/2011	Мова — краса і сила…	Суспільно-креативна роль мови в XI — середині XIX ст.
2010	Мовна норма: знищення, пошук, віднова	Радянська мовна політика та шляхи відродження норми
2015/2018	Суспільний статус староукраїнської (руської) мови…	Статус мови в XIV–XVII століттях
2017	Мовний портрет Івана Пулюя	Аналіз мовної практики вченого
2023	Англізми і протианглізми… (у співавторстві)	Вплив англіцизмів на сучасну українську мову

Дані за біобібліографічними показниками та публікаціями Львівської політехніки.

Фаріон планувала нові праці: збірку сентенцій, розвідку про українські імена по батькові, перевидання монографії про прізвища та дослідження родини Шухевичів. Частина матеріалів вийшла вже після її смерті.

Політична та громадська діяльність

З 2005 року Ірина Фаріон була членкинею Політради Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Двічі обиралася депутаткою Львівської обласної ради (2006 і 2010 роки). У 2012–2014 роках — народна депутатка України VII скликання від 116-го округу Львівщини. Очолювала підкомітет з питань вищої освіти Комітету Верховної Ради з питань науки й освіти, була першою заступницею голови комітету.

У політиці Фаріон послідовно виступала за посилення статусу української мови, деколонізацію та критику російськомовного простору. Брала участь у мовних акціях, виступала на мітингах, вела блог і публічні лекції. Після 2014 року зосередилася на викладацькій і громадській роботі, але залишалася активною в партійних структурах до самої смерті.

Особисте життя та родина

Ірина Фаріон була одружена з Остапом Семчишиним. У 1989 році народилася донька Софія. Подружжя розлучилося у 2010 році. Софія (після одруження — Особа) працювала у Львівській міськраді, виховує двох дітей — онучку Єву та онука Дмитра. Фаріон була близькою з донькою та онуками, називала їх «скарбиками».

Зять Василь Особа служив у Національній гвардії й загинув на фронті у жовтні 2024 року, уже після смерті тещі. Родина Фаріон публічно підтримувала її позиції, а після вбивства виступала за справедливе розслідування.

Резонансні висловлювання та скандали

Фаріон неодноразово опинялася в центрі дискусій через різкі формулювання. Вона критикувала російськомовних українців, називала їх «москворотими» й пов’язувала мовну ситуацію на сході з початком війни. У 2023 році інтерв’ю, де вона відмовилася називати українцями російськомовних військових ЗСУ, викликало масові протести студентів і вимогу звільнення з Політехніки.

Критики звинувачували її в радикалізмі, розпалюванні ворожнечі та нетолерантності. Прихильники бачили в ній послідовну захисницю мови в умовах тривалої русифікації. Фаріон відповідала на критику жорстко, використовуючи вирази на кшталт «бидломаса». Ці епізоди залишилися частиною її публічного образу.

Вбивство 19 липня 2024 року: обставини та вирок

19 липня 2024 року близько 19:22 біля будинку на вулиці Томаша Масарика у Львові невідомий вистрілив Ірині Фаріон у голову. Вона чекала таксі з валізою — наступного дня родина планувала відпочинок у Болгарії. Жінку доправили до лікарні Святого Пантелеймона у критичному стані. О 23:20 вона померла, не приходячи до тями.

Підозрюваного — 18-річного В’ячеслава Зінченка з Дніпра — затримали через кілька днів. Слідство встановило, що він стежив за Фаріон, орендував кілька квартир у Львові й використовував перероблену зброю. Мотив — особиста неприязнь через її позицію щодо української мови та «розколу народної єдності». 1 жовтня 2026 року Шевченківський районний суд Львова визнав Зінченка винним у вбивстві з мотивів національної нетерпимості та засудив до довічного позбавлення волі. Він вину не визнав.

Похорон відбувся 22 липня 2024 року. Попрощатися прийшли тисячі людей. Фаріон похована на Личаківському цвинтарі неподалік могили Володимира Івасюка.

Спадщина та сучасне сприйняття

Після смерті Ірини Фаріон її праці продовжують вивчати й перевидавати. У 2025 році вийшов підручник у співавторстві «Мова і мовознавці». Дискусії про її методи й тон залишаються гострими: одні вважають її принциповою захисницею мови, інші — джерелом розколу. Факти біографії — наукові ступені, монографії, депутатський мандат, обставини загибелі — задокументовані в офіційних джерелах і не викликають сумнівів.

Біографія Фаріон показує, як академічна діяльність і громадська позиція можуть перетинатися в умовах мовної політики України. Її життя завершилося насильством, але науковий доробок і публічні дискусії, які вона ініціювала, залишаються частиною українського інтелектуального простору 2020-х років.